Участь соціального працівника у маршрутах реабілітації поранених: досвід медичних і сімейних команд

Анотація

Мета статті полягає у концептуалізації ролі соціального працівника в маршрутах реабілітації поранених військовослужбовців, з урахуванням нормативних підходів, міждисциплінарної командної взаємодії та сімейно орієнтованих практик. У фокусі – структура реабілітаційної траєкторії в умовах повномасштабної війни, з аналізом взаємодії медичних, соціальних та родинних акторів. Методи дослідження включали якісний контент-аналіз нормативно-правової бази, вторинну інтерпретацію емпіричних результатів сучасних досліджень (2020–2025 рр.), скопінг-огляди практик соціальної роботи в реабілітації, а також аналітичне моделювання участі соціального працівника на кожному етапі маршруту – від гострого стаціонарного періоду до соціальної реадаптації в громаді. У статті здійснено міждисциплінарний аналіз участі соціального працівника в маршрутах реабілітації поранених військовослужбовців у контексті повномасштабної війни та трансформації системи охорони здоров’я й соціального захисту. Дослідження фокусує увагу на взаємодії медичних, соціальних і сімейних команд, що забезпечують безперервність реабілітаційного процесу від гострого стаціонарного етапу до довготривалої соціальної реадаптації й включення в життя громади. Представлено структурну типологізацію участі соціального працівника в маршруті реабілітації: первинна соціальна оцінка в стаціонарі, планування реабілітаційних цілей у складі мультидисциплінарної команди, координація протезно-реабілітаційних сервісів, навігація системою соціальних послуг у громаді, довготривалий кейс-менеджмент і підтримка сімейних команд. Визначено, що соціальний працівник виступає ключовою ланкою, яка поєднує біомедичну логіку реабілітації з соціальними вимірами відновлення – житлом, працею, освітою, правовим супроводом, участю у ветеранських і громадських спільнотах. Доведено, що ефективність маршруту залежить від якості нормативної інтеграції медичної та соціальної систем, інституційної спроможності громад, доступності спеціалізованих реабілітаційних центрів, а також готовності сімей виконувати роль щоденних реабілітаційних команд. Проаналізовано бар’єри, що ускладнюють реалізацію узгоджених маршрутів: фрагментарність сервісів, нерівномірність регіональної доступності, перевантаження родин, обмеженість моделей тривалого супроводу. Розглянуто перспективи розвитку участі соціальних працівників у реабілітації поранених через упровадження кейс-менеджменту, розширення практик мультидисциплінарних та сімейно орієнтованих команд, використання цифрових інструментів і підвищення кваліфікації фахівців, задіяних у реабілітаційних маршрутах.