Освітні втрати та освітні розриви в українській педагогічній думці: ґенеза понять, діагностика та стратегії подолання

Анотація

Анотація. Мета статті – здійснити аналіз проблематики освітніх втрат та освітніх розривів в українському педагогічному дискурсі, систематизувати підходи до діагностики та компенсації, визначити перспективні напрями подальших досліджень. Методи: аналіз наукових джерел, систематизація та узагальнення результатів досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, термінологічний аналіз ключових понять, порівняльно-педагогічний метод. Результати. Актуальність теми зумовлена тим, що українська освіта зазнала безпрецедентних потрясінь унаслідок пандемії COVID-19 та повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну у 2022 році, що спричинило масштабні освітні втрати серед учнівства та поглибило наявні освітні розриви. У статті здійснено термінологічний аналіз ключових понять, зокрема розмежовано поняття «освітні втрати» (educational losses / learning losses) та «освітні розриви» (educational gaps / achievement gaps), які у вітчизняному науковому дискурсі часто вживаються як синонімічні, що суттєво ускладнює наукову комунікацію та розроблення ефективних стратегій подолання цих негативних явищ. Розкрито сутність, причини та наслідки освітніх втрат в Україні. Визначено, що освітні втрати мають накопичувальний ефект і зростають пропорційно до тривалості припинення функціонування закладів освіти. Виявлено основні чинники, що зумовлюють освітні втрати в умовах воєнного стану. Проаналізовано наявні діагностичні інструменти та обґрунтовано необхідність розроблення Національної програми подолання освітніх втрат і освітніх розривів. Висвітлено роль міжнародних порівняльних досліджень PISA та TIMSS для вимірювання та моніторингу освітніх розривів. Розглянуто предметно-галузеві напрацювання вітчизняних науковців щодо діагностики та компенсації освітніх втрат. Висновки. Сформульовано рекомендації щодо подальших напрямів дослідження та практичних кроків для мінімізації негативних наслідків освітніх втрат. Встановлено, що проблема освітніх втрат потребує координованих зусиль науковців, управлінців та педагогів-практиків, а також розроблення цілісної державної політики на основі даних міжнародних порівняльних досліджень.