Народно-сценічний танець як засіб збереження та популяризації національної культурної спадщини у хореографічній освіті

Анотація

Мета дослідження – визначити місце народно-сценічного танцю як дієвого засобу збереження та популяризації національної культурної спадщини в системі сучасної вищої хореографічної освіти України, а також виявити форми і прийоми роботи з цим жанром, зокрема із залученням цифрових технологій, що забезпечують трансляцію та документування танцювального фольклору. Методи. Аналіз здійснено шляхом порівняльного вивчення десяти освітньо-професійних програм зі спеціальності 024 «Хореографія», що реалізуються в закладах вищої освіти різних регіонів України. Застосовувалися методи компетентнісного аналізу навчального навантаження, систематизації міжнародного досвіду, а також огляд досліджень щодо впровадження доповненої, віртуальної реальності, системи захоплення руху та метаверс-платформ у хореографічну освіту. Результати. Народно-сценічний танець представлений в усіх аналізованих програмах як обов'язковий компонент фахової підготовки, проте кількість кредитів на цей блок суттєво варіюється від 16 кредитів у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв і Національному університеті «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» до 33 кредитів у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Більшість програм вводять народно-сценічний танець або український народний танець починаючи з першого семестру, що дозволяє закласти культурно-ідентитетну основу підготовки фахівця. Натомість Київська муніципальна академія естрадного та циркового мистецтв розміщують дисципліну народно-сценічного танцю на завершальному курсі, надаючи їй синтезуючої, а не формувальної функції, що є педагогічно менш ефективним з огляду на тривалість контакту студента з культурним матеріалом. На рівні компетентнісних результатів народно-сценічний танець охоплює три виміри: знаннєвий (регіональна специфіка, термінологічний апарат, принципи сценічної обробки фольклору), виконавсько-технічний (лексика різних народів, методика роботи з колективом) і ціннісно-ідентитетний (розуміння хореографії як засобу ствердження національної самосвідомості). Водночас ціннісний вимір залишається найменш розкритим у програмах. Аналіз міжнародного досвіду засвідчує, що технології доповненої, віртуальної реальності, система захоплення руху та метаверс-середовища демонструють статистично значущий приріст показників як у відтворенні рухової лексики, так і в засвоєнні культурного контексту народного танцю. Разом із тим жодна з аналізованих українських освітньо-професійних програм не показує явного зв'язку між народно-сценічним блоком і цифровим документуванням нематеріальної культурної спадщини. Висновки. Проведене дослідження підтвердило, що народно-сценічний танець має реальний потенціал як засіб збереження та популяризації національної культурної спадщини в системі вищої хореографічної освіти. Аналіз десяти програм засвідчив його стійку присутність у навчальних планах та охоплення трьох компетентнісних вимірів: знаннєвого, технічного і ціннісного. Міжнародний досвід підтверджує ефективність цифрових технологій для збереження та трансляції танцювального фольклору, натомість українські програми цей потенціал ще не реалізували.